Люди в гуні

Працюючи над створенням культурного маршруту “Шлях гуні”, ми поспілкувалися з кількома людьми, які придбали в селі Річка ці чудові вироби народних майстрів.

Люди різних професій та віку, вони стали нашими речниками у проекті, що доносять до загалу своє ставлення до традиційного одягу, ремесла, культурної спадщини Українських Карпат.

Володимир Гуцул

Нашим першим героєм став Володимир Гуцул, історик з Ужгорода, знавець традицій Карпатського регіону та затятий мандрівник.

"Свою гуню я купив двадцять років тому, з того часу вона моя постійна супутниця у гірських мандрівках." - розповів нам Володимир.

Він із захопленням згадує про властивості гуні, яка не раз захищала його від негоди у горах: "Це надзвичайно функціональна річ. Якщо одягнути на неї рюкзак то під ним не мокріє спина. Гуню не промочить дощ. Але найзатишніше - заснути у гуні просто неба біля вогнища. Похідне життя тоді виглядає фантастично прекрасним."


Аліса Смирна.

Наступною стала Аліса Смирна, мандрівниця та власниця відомої велосадиби Bed&Bike в селі Дубриничі на Закарпатті.

"Гуня для мене - одна з найбільш автентичних речей нашого регіону. Це прекрасний спосіб виділитися , особливо, якщо ти працюєш у туризмі: гуня чудово підходить для костюмованих екскурсій, постановочних весіль, фотосесій." - розповідає Аліса. Вже кілька років вона проводить екскурсії в образі поштаря Федора Фекете, одягнута в довгу гуню-коцованю чорного кольору.

"Люблю, коли речі практичні, стильні, єдині у своєму роді. Тому тепер мене можна назвати гордою власницею чорної коцовані, зробленої під спецзамовлення в селі Річка."


Валерій Кокайко.

Садівник із Ужгорода Валерій Кокайко, також є власником гуні, зробленої в селі Річка. Він любить мандрувати горами, цікавиться культурою та мистецтвом Карпатського регіону, традиційним господарством та локальною гастрономією.

"Для мене гуня - це річ в якій поєднана мода, їжа та архітектура Карпат. Вона перша захищає людину від негоди, а далі вже горянин будував з дерева колибу, хату, церкву. Гуню роблять з овечої вовни, яка є продуктом полонинського господарювання, поряд з сиром, вурдою та бринзою, і в мене стійко асоціюється зі смаком страв закарпатської кухні. І саме гуня може стати тим елементом одягу, який вирізняти жителів нашого краю у світі етномоди" -розповів нам Валерій.


Тетяна Смріга

Ще одна історія про свій шлях у світі стародавнього ремесла розповіла Тетяна Смріга, керівниця Мистецького центру Cublo в Ужгороді:

"В дитинстві я ненавиділа історію. Хоча ні, що я таке кажу, в університеті теж. Я можу запам’ятати тонну непотрібної інформації. Навіть знаю тексти кількох пісень невідомими мені мовами. Але набір дат, імен і місць ніяк не втримується в моїй голові.

Але я люблю старі речі. І старовинні. Мабуть, це мій спосіб доторкнутися до історії, відчути її й усвідомити безперервність життя.

Я тримаю в руках окуляри мого дідуся, і згадую його запах, і те відчуття поруч із ним. Розглядаю вишиту сорочку, яку купила в старенької бабусі біля річки в Шешорах, і уявляю, про що вона думала, про що мріяла. Бо ж вона сказала, що вишивала її собі на весілля та великі свята, з якоюсь гіркотою казала.

Я завжди мріяла мати справжню гуню. Але це було якось далеко, дорого, недосяжно, майже неможливо. Одного разу моя мама героїчно поїхала по розбитій дорозі в Річку, довго ходила по хатах, щоби знайти якусь найменшого розміру – мені на подарунок.

І ось вона у мене є. Вона важка, і пахне шерстю, й кусається крізь сорочку, і через цю приємну важкість можна фантазувати про життя у горах. Справжнє, суворе й просторе, ближче до землі й неба. Там, де жити так просто, а дихати так вільно. А гуня так надійно захищає від вітру й холоду.

Можна думати про людей свого роду, яких я ніколи не бачила, але вони теж носили гуню. Хоча би дехто з них. Можна згадувати, як колись на одній старій фотографії, серед дітей у вишиванках я побачила себе, абсолютно ідентичне обличчя. Можна встановлювати ці зв’язки і відчувати, як сам час проходить крізь мене – звідкись із далечини, і губиться десь в іншій далечині."